Історії війни. Надія Маковська: «Це моя земля» (ФОТО)

Життєрадісна, навіть попри все пережите, завідувачка Бабинецького дитячого садочка «Світлячок» Надія Федорівна Маковська зустріла нас на ганку з щирою усмішкою. Адже коли вона на роботі, завжди усміхнена.

Та під час розмови відразу згадали війну, і це змінило її настрій.

Спогади про початок повномасштабної воєнної агресії рф, і як вона вразила кожного з нас, – ці запитання зараз найчастіше ставлять в інтерв’ю. Коли пані Надія відповідала на них, стало зрозуміло, що для неї війна у рідному краю розпочалася з розпачу, болю, незрозумілості… Жінка весь час себе запитувала: «Як може таке відбуватися у ХХІ столітті в центрі Європи?». Та відповіді не знаходила. І зараз цей факт не вкладається в голову, але реальність бере своє…

Тоді, 24 лютого, під гуркіт гармат вона все ж таки побігла на роботу. Адже дуже хвилювалася за своїх вихованців. А повірити в те, що трапилося, було важко! Ще пару днів тому вони прикрашали зал до свята весни, готували подарунок для мам, вчили вірші і танці, а зараз бомби ранять Україну!

Надія Федорівна згадує, що її діти та онуки виїхали у безпечніше місце, але вона зосталася вдома.

– Це моя земля. Я повинна була залишатись, щоб у моїх дітей була Батьківщина. Чого це вони вирішили мене виганяти? – говорить жінка про російських солдатів.

Навіть коли у її домівку прийшов окупант, вона, відповідаючи на його запитання, не лякалась, а навпаки казала, що їх тут не чекали.

«Непокорная хохлушка» – відповів рашист сміливій жінці.

– Не розумію, ну що вони за люди? Прийшли, все поперевертали, щось шукали. Навіть скриньку з дитячими зубчиками, пасмами волосся, пупком кинув на підлогу. Чого? Воно тобі потрібно? – обурюється Надія Маковська і переповідає їхню розмову: – Каже, щоб показала йому бар у домі, а я відповідаю, що ми не п’ємо. Попросив цигарок, а я кажу, що не куримо. Хоча все у нас було, але на літній кухні, де вони не шукали.

Будинок пані завідувачки розташовується край села біля лісу, з того місця добре було видно, як горіла Бородянка, які були вибухи в Бучі та Ірпені.

– А як горіла «Мрія»…це було щось страшне. Увесь ліс просвітився тоді. Цей біль важко відпустити.

Робота – це життя

Надія Маковська працює у дитячому садочку  «Світлячок» з 1998 року. Загального стажу має 41 рік, адже відразу після інституту працювала в дошкільному закладі у Клавдієвому.

Завідувачка розповідає, що із самого дитинства опікувалась меншими дітками, у неї був особливий потяг до цього. І навіть зараз, після стількох років праці вона з невимовною любов’ю говорить про своїх вихованців.

– Діти – це маленькі земні янголи. Кожна дитина унікальна і неповторна. Вони безпосередні та завжди вражають. Обожнюю діточок.

На щастя під час окупації дошкільний заклад «Світлячок» вистояв, у будівлю окупанти навіть не зайшли.

– Щодня ходила в садочок. І так, щоб мене бачили. Російські військові все питали, чого я ходжу туди-сюди, а я їм відповідала, що садочок стережу.

Зараз у «Світлячку» працює лише одна група короткотривалого перебування, поки без харчування. Загалом до 18 діточок відвідують заклад, а до повномасштабної агресії ходили близько 80 малят. Адже Бабинці – селище, де багато молодих пар з малюками. Пані Надія щиро вірить, що настане той час, коли вранці у двері закладу вбіжить велика юрба її вихованців. Адже ми все ближче до перемоги.

– Я ніколи їм не пробачу, що наші діти такі перелякані. Ніколи! За що вони це все пережили? Я проклинала тих нелюдів, і думаю, що то не великий гріх.

Українські діти були вирвані зі своїх домівок та безпосередньо зазнали впливу війни. Вони мріють возз’єднатися зі своїми сім’ями, повернутися до своїх громад, ходити в школу та гратися у своїх дворах, – вважає педагог. – Діти демонструють стійкість, яку вони не мали би проявляти. Вони вже заплатили неймовірно високу ціну в цій війні.

Надія Федорівна впевнена, що дорослі повинні зробити все можливе, щоб війна не позбавила діточок майбутнього.

– Дуже хочеться дітей від того вберегти, але вже зараз кажу своєму онукові, що він зобов’язаний все запам’ятати, все! Щоб своїм дітям потім розказати, як мені колись дід про голодомор повідав. Це не можна забути, цю пам’ять треба пронести через покоління, через віки.