Соціальна робітниця Оксана Кручко: «Знайти підхід до кожної, щоб спілкування було приємним»
1 хв читання
Оксана Кручко – мама п’ятьох дітей: дві доньки 35 і 32 роки, троє синів 24, 22 і 13 років. Має трьох онучок.
Оксана Анатоліївна розповідає, що на посаду соціального робітника потрапила випадково. Побачила оголошення, і ніби хто підштовхнув: «Це твоє! Спільну мову можеш знаходити, до тебе люди тягнуться».
Працювати почала відразу після співбесіди з начальницею відділу надання соціальних послуг Центру соцслужб Управління соцполітики Бучанської міської ради Світланою Жолуденко.
Швидко зрозуміла, що не помилилася – це робота для неї. Колектив – ніби завжди там працювала. А все тому, що чудове керівництво і дівчата-колеги доброзичливі.
Коли вперше йшла до підопічних, хвилювалася, як зустрінуть, та все вийшло добре. Бабусі, якими опікується пані Оксана, з нетерпінням чекають на прихід соціального робітника, з радістю і теплотою ставляться до неї. Адже вона поговорить з ними, вислухає проблеми, і по господарству допоможе: прибрати, приготувати, попрати, сходити в магазин чи на ринок, заплатити комунальні послуги тощо…

Тіна Антонівна, колишня вчителька біології та політичний діяч
«Оксана Анатоліївна – золота людина. Вона і допоможе, і зробить все, що попрошу. За характером – наче душа в душу».
Оксана Анатоліївна з душею ставиться до своєї роботи, адже розуміє, що в кожної з цих жінок поважного віку була нелегка доля. Буремне життя їм випало: голодомор, війна, концтабори, відбудова після війни, важка праця. Тож ставиться з великим розумінням до того, що кожну треба вислухати, підтримати і підбадьорити.
Із сумом згадує, що вже п’ять її рідненьких підопічних відійшли в небуття. І в першу чергу – такі жахливі наслідки окупації.
«Розумію, що кожна людина – це свій характер, своя енергія і свій пройдений шлях, відтак своє відношення до буденності. Тож намагаюся з терпінням знайти підхід до кожної, щоб спілкування було приємним», – ділиться Оксана Кручко. Тож не дивно, що підопічні чекають на неї з радістю.
Окупація – найважчий період
24 лютого 2022 року розбудили вибухи.
«24-го у небі були гвинтокрили, обстрілювали Гостомель. Вони так низько літали над будинками, що було видно бридкі обличчя рашистів», – згадує жінка.
Саме того дня у її сина виникли проблеми зі здоров’ям, тож чоловік повіз його в Бучу до хірурга. А жінка в цей час побігла до своїх рідненьких підопічних. «Який в них біль в очах був, яка розгубленість».
На пропозицію евакуюватися на західну Україну соцпрацівниця відмовилася: «У мене бабусі і господарство, куди мені їхати?»
Світло і вода зникли відразу. Родина переїхала на дачу в Тарасівщину. Там ще були комунікації і зв’язок, та вночі 25-го теж все зникло.


Жінка згадує, як почула вибухи і страшний гул. Вона вийшла на балкон і обомліла: дорогою рухалася колона військової техніки. А потім зупинилася і почали стріляти. Діти дуже злякалися. Родина вийшла з будинку.
«Ніколи не забуду, як мій молодший син пригорнувся, обійняв і заплакав: «Мамочка, мамуся, я не хочу вмирати, зроби щось. Я хочу жити, я ще маленький вмирати». Від розпачу жінка лише картала себе, що погодилася сюди приїхати. По обіді родина вирішила спробувати дістатися до домівки в Гаврилівці, адже там будинок, де можна топити і готувати їжу не тільки собі, а й стареньким.
Дорогою сім’я опинилася в кільці рашистів. Попереду та позаду гаубиці, постріли, стрільба з гвинтокрилів, винищувачі, ракети в небі… На щастя, Бог зберіг, і зрештою люди вирвалися з пекла і дісталися Гаврилівки.
Буденне життя в окупації
Вранці готувала їжу з розрахунку не лише на родину, а й на своїх підопічних. Щодня носила їм воду і їжу. Двох бабусь вдалося розмістити в укриттях дитсадка та школи. Одна залишилася в квартирі, тож була необхідність щодня її відвідувати. А ще кількох стареньких взяли під опіку їхні сусіди.

Поліна Василівна, 40 років працювала на птахофабриці
«Чудова жінка, яку ми любимо. Вольова. Я дуже рада, що Бог послав мені таку жінку»
Згадує, що з часом окупанти розпочали охоту на родини, у яких рідні служать в ЗСУ (один із синів пані Оксани саме служив). Залишатися далі було страшно, тож заради дітей родина евакуювалася з Гаврилівки 11 березня. Та жінка згадує, що спочатку переконалася в тому, що її підопічними, які залишаються, будуть опікуватися сусіди чи знайомі.
Уже перебуваючи в безпеці, пані Кручко сильно переймалася за своїх бабусь. Раділа, коли налагодили зв’язок, і вона змогла поспілкуватися з ними: «Яка це була радість, почути їх».
27 квітня сім’я повернулася в Гаврилівку, а 28-го Оксана Анатоліївна вже побігла до підопічних. Раділи, обнімалися, спілкувалися, їм так багато було що розказати свої рідній соцробітниці.
Оксана Кручко зізнається, що зараз працює з величезним задоволенням, як і до окупації. Лише не полишають прикрі спогади про пережите та тривоги за військових, за майбутнє України.
«Хочеться жити спокійно, прокинутися зранку, почути новину, що закінчилася війна. Хочеться, щоб старенькі мали гідне життя і спокій. Щоб діти не чули вибухів, щоб не спіткало їх знову жахіття окупації. Хочеться, щоб ці орки назавжди покинули нашу землю і більше не було війни», – такі мрії цієї доброї світлої жінки.
Газета “Бучанські новини” № 37 від 12 вересня 2024 року.