Ліквідатор Віктор Кочаровський: «Радіація гірше ніж куля»

61-річний бучанець Віктор Йосипович Качоровський був одним із тих, кого держава направила на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Як працівник правоохоронних органів, Віктор від першого дня знав, що його задіють. І був готовий з честю виконати свій обов’язок. Зараз Кочаровський створив і очолив громадську організацію «Чорнобилець 86», аби мати змогу допомагати людям і зберігати для нащадків спогади про ті події.

Розкажіть про себе, хто Ви і звідки?

Я із селища Тобиш, що на Житомирщині. Закінчив Львівську середню спеціальну школу міліції, а потім академію МВС. Після 20-ти років служби звільнився у званні полковника.

При яких обставинах Ви дізналися про вибух на ЧАЕС?

Нам нічого не пояснювали, лише ширилися слухи про те, що у Чорнобилі щось вибухнуло. Оскільки я служив у міському відділі міліції, через два дні після катастрофи нас з колегами зібрала санстанція селища Кам’яний Брід Житомирської області і направила пройтись по хатам, позакривати клейонкою криниці, щоб туди пил не потрапляв, позаклеювати вікна. Пам’ятаю, небо тоді було синє-синє, ні однієї хмаринки. 

Лише після першого травня інформація почала по троху потрапляти до нас.  Згодом показали по телевізору, як з Прип’яті й найближих селищ людей вивозили десятки-сотні автобусів. І приїжджали вони у Київську, Житомирську області, мили машини, все обробляли захисною емульсією. От тоді вже здізналися, що велика біда сталася.

Як Ви потрапили у Чорнобиль?

У жовтні 1986 року керівництво дало наказ о 19:00 прибути у селище Родичі, там збирали штаб.  Інформацію не розголошували аж до нашого прибуття на місце розподілу людей.

І яким було перше враження від побаченого?

Болісні спогади… ми їхали вулицями, які заросли бур’яном, всюди гуляли «голі» кури, тому що через сильну радіацію в них все пір’я випало. А ще вразила абсолютна відсутність людей, навколо панували пустота і глуха тиша. Здавалося, що ми потрапили у фільм жахіть.

У чому полягала Ваша робота?

Працювали на контрольно-пропускному пункті. Люди хотіли забрати якісь свої речі, намагалися вивозити навіть дрова, але все було заражене, тож під забороною.

Разом із військовими вимірювали рівень радіації. Одного разу на галявині в лісі настільки зашкалило,  що нам скомандували: “Бігом!”. Відчували: у горлі пекло, губи пересихали, обличчя червоніло.

Яку підтримку мали від керівництва?

Що я можу сказати? Розкажу історії.

Біля КП стояв вагончик, у якому ми ночували. Начальників, які приїхали з перевіркою, ми попросили переставити його хоча б на сто метрів, туди, де менше радіації, а вони категорично відмовилися. Хоча прекрасно розуміли, що від цього залежать людські життя.

Історія друга. У нас були спеціальні накопичувачі, прикріплені до кишень, на яких записували отриману дозу. Чергові перевіряючі з Києва кажуть: “Щось ви дуже багато пишете, записуйте менше? А то ми не будемо встигати змінювати людей на постах”.

Нажаль, тоді дуже багато чого приховували «на верхах», і все це з роками нам далося в знаки.

Перед тим, як їхати, чи був страх і бажання залишитися вдома?

Ми всі розуміли, що потрібно виконувати свій обов’язок перед державою, потрібно рятувати Україну і Європу, бо якби пішла ланцюгова реакція на інші блоки, то був би жах? Якщо не ми, то хто? Пожежники, воєнні інші служби щодня виконують небезпечну роботу, і ніхто не каже :”Я не поїду, не хочу, боюся”. А згадайте хлопців-пожежників, яких підняли у першу ж ніч після катастрофи прямо з ліжка. Ніхто не знав куди вони йдуть, як зазвичай, на роботу. Така служба.

Які наслідки для здоров’я?

Я там був лише місяць, після – госпіталь. Мали оформити групу інвалідності, але я відразу відмовився. Мені було 28, потрібно було служити.

Зараз розумію, що радіація, це гірше ніж постріл. Куля вбиває миттєво, а радіація  з’їдає повільно. Це те, від чого потім будуть страждати навіть твої діти та онуки.

Архів газети “Бучанські новини”. № 17-18, 2019 рік